Під роком 859-м там пишеться, що «прийшли із-за моря варяги й наклали данину (увага!) на чудь, словенах, мері, весях і кривичах». У 862 році племена ці «ізгнаша варязі за море», але, не зумівши самостійно налагодити державне життя, знову, вже з власної ініціативи, закликали тих скандинавських завойовників, щоб вони володіли ними. Не вірити літописцю, а тим більше аргументовано довести, що такого не було, ми сьогодні не можемо, хоч багато істориків ставлять ці свідчення під сумнів. Відома українська дослідниця Н. Полонська-Василенко, наприклад, пояснює появу згаданого оповідання тим, що преподобний Нестор був супротивником Візантії й, приписуючи державотворчу роль варягам, прагнув таким чином відгородити Русь від візантійських впливів. (26. 101).
Слід сказати й про те, що сторінка літопису, на якій подається історія із закликанням варягів та творення ними держави, чомусь виявилася вклеєною в літопис, що також ставить під сумнів як авторство Нестора щодо цього запису, так і його правдивість.
Але приймімо цю літописну версію за вірогідну. Перечитаймо уважно ще раз це місце в літописі. Перелічімо ще раз племена, які у 859 році потрапили в залежність від варягів, у 862 — вигнали їх, а невдовзі знову запросили, віддавшись під їхню зверхність: чудь — це племена, що жили довкіл Ізборська, словени — це Новгород, меря — це майбутня Суздальщина й частково Ростовські землі, весь — це Білоозеро з прилеглими територіями, кривичі — це племена, що жили у верхів’ях Двіни та Дніпра, приблизно між Псковом і Полоцьком.
Погляньмо уважно на карту: де ці землі розміщені і де тут наші з вами предки? Та й перелічені племена — здебільшого не слов’янські, а угро-фінські. Навіть про кривичів, яких авторка цих рядків, як, до речі, й літописець, беззастережно відносила до слов’ян, білоруський дослідник Владзімір Арлов пише: «Гісторыкі дагэтуль спарачаюцца, хто ж усе-такі беларусы — славяне з моцным дамешкам балцкай крыві ці аславяненыя балты». (1.

.
А щоб ні в кого не виникло сумніву в правдивості моїх слів, відкриймо найперші сторінки літопису, де преподобний Нестор, переповівши легенду про заснування Києва трьома братами, подає огляд племен:
«А по сих братах почав їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на Полоті, котрі полочани. Од сих же є і кривичі, що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; також сіверяни... На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря... А по Оці-ріці... мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, чемериси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову...» (25.6).
Отже, як свідчить літопис, на заклик цих племен (як ми з літописцем зазначили, переважно взагалі не слов’янських) прийшли три варязькі князі-брати: Рюрик, Сінав і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Сінав — на Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Потім Рюрик перебив братів і, посівши їхні володіння, став князем над усіма тими племенами, які літописець ще раз скрупульозно перерахову є. «Варяги, — пише він, — у тих місцях находники, а корінне населення в Новгороді — словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря, в Білоозері — весь, у Муромі — мурома. І над усіма тими володарював Рюрик». (25.37).
Не важко помітити, що ця Рюрикова держава, до складу якої входили здебільшого не слов’янські, а угро-фінські племена, якщо й існувала коли-небудь, то лежала не тільки цілком поза межами сучасної України, а й взагалі нічого спільного не мала з тією слов’янською державою, центром якої був Київ, окрім того, що в часи Нестора сплачувала їй данину